• 2011 Октябрь

Тема 2. Історія політичної думки

Політична думка Стародавнього світу

 Сучасна політична наука спирається на фундамент політичної думки попередніх епох. З глибокої давнини до періоду виникнення ранньокласових суспільств і держав беруть початок перші спроби усвідомлення сутності політичних явищ. Історично першою формою пояснення нової соціальної реальності стало релігійно-міфологічне тлумачення природи владних відносин і соціальної ієрархії. Згідно з древніми міфами земна організація життя має божественне походження та є відображенням загальносвітового космічного порядку. Боги передають владу земним правителям або поряд з останніми продовжують залишатися вершителями земних справ.

 Конфуцій. Пізніше політична думка, порвавши з міфологією, прийняла більш раціональну форму. При розгляді проблем влади і соціального порядку стає домінувати філософсько-етичний підхід, що пояснює ці явища через призму досягнення загального блага та справедливості. Подібна тенденція прослідковується в ученнях Конфуція, грецьких філософів і політико-правової думки Риму. В центрі уваги древніх мислителів такі питання, як принципи організації держави, проблема законів і справедливості, обґрунтування ідеальної форми правління.

 Китайський філософ Конфуцій - один з найвідоміших представників політичної думки Стародавнього Сходу. Він відмовився від ідеї божественного походження держави і розвинув концепцію патріархальної аристократичної держави. Згідно з його вченням, держава виникає з об'єднання, сімей і уподібнюється сім'ї, де імператор - батько, що турбується про своїх підданих - дітей. Кінцева мета державної влади - досягнення спільного блага. Хоч Конфуцій негативно ставився до крайнощів майнової диференціації (до поділу суспільства на багатих і бідних), він виправдовував моральну ієрархію: поділ людей на "благородних" і "темних" - простий народ. Перших від других відрізняють такі якості, як знання, справедливість, почуття обов'язку, повага до старших, дотримання моральних норм. Політичний ідеал давньокитайського мислителя - влада, здійснювана аристократами, доброчинність, строге дотримання кожною людиною своїх обов'язків і наслідування ритуалів, що склалися. Конфуція відрізняло недовір'я до законів, він вважав, що суспільний порядок повинен підтримуватися ритуалами і мораллю.

 У працях мислителів Давньої Греції аналізується антична соціально-політична практика. Державність цього періоду втілилася у формі полісів - невеликих міст-держав і навколишніх поселень. Центром давньогрецької цивілізації став афінський поліс періоду розквіту демократії (VI-V ст. до н.е.). Демократичні процедури передбачали участь вільного чоловічого населення в роботі народних зборів і прийняття рішень, рівність громадян перед законом, право на заміщення виборної суспільної посади. Практикою функціонування демократія спричинила вплив на уявлення древніх мислителів Еллади і бажаної форми держави. Багато з них зробили свій вибір не на користь демократії. Серед тих, хто розділяв аристократичні погляди на правління, були Піфагор, Геракліт, Сократ. Правити, на їхню думку, повинен не весь народ, а тільки кращі люди, доброчесністю яких є мудрість. Прибічником "поміркованої" цензової демократії був Демокрит.

 В античних авторів присутнє розуміння Закону, що перетворює Хаос у Космос. Поліс у їхньому уявленні виступає відображенням космічного порядку. Так, у вченні Піфагора міститься думка про закон космічної гармонії, що визначає порядок для всього сутнісного.

 Сократ. Відчайдушним захисником ідеї компетентного правління і панування законів в організації полісного життя був Сократ. Він стверджував, що правити повинні знаючі люди-філософи, а саме правління є мистецтвом, яке здатні сприймати лише окремі "кращі" люди завдяки своєму народженню, вихованню і навчанню. Його критика демократії мала реальне підґрунтя: ірраціональність рішень, що приймалися афінськими громадянами, часто призводила до нестабільності політичного життя. До інших відомих ідей Сократа належить його вимога дотримання законів. Він поділив закони на божественні, незалежні від волі людей, людські. І ті й інші закони вимагають послуху, тому що законне і справедливе - одне й те саме. Сократ власною смертю показав приклад загально слухняності. Засуджений до смерті афінським демосом (народом), він відмовився від запропонованого йому плану втечі, посилаючись на те, що суспільство може загинути, якщо судові рішення не будуть мати ніякої сили.

 Платон. Подальший розвиток античної політичної думки пов'язаний з іменем знаменитого філософа Платона. Вперше його політичні ідеї були викладені в окремих політичних трактатах, написаних у формі діалогів: "Держава", "Політик", "Закони". Давньогрецький філософ продовжив традицію, що намітилася, - обґрунтування ідеальної форми, держави. Подібний підхід збережеться включно до епохи Нового часу. Інша проблема, яку зачепив Платон, - зміна державних форм.

 На думку Платона, ідеальну державу можна обґрунтувати, уподібнивши її до тіла або душі людини.

 Трьом частинам душі людини - розумній, завзятій і бажаючій - повинні відповідати три стани:

     правителі, достоїнством яких є мудрість;

    воїни, яких від інших відрізняє хоробрість;

    виробники (ремісники, купці, землероби, актори), для яких характерно наситити свій шлунок і емоції.

 Подібне виділення станів визначається необхідністю поділу праці, тому що кожен вид діяльності вимагає певних знань і навичок. Ідеальна держава Платона ієрархічна. Вищим станом є правителі, тому що вони, володіючи мудрістю, здатні забезпечити спільне благо. Нижче становище займають виробники. Для закріплення соціальної ієрархії філософ використовує міф про домішування Богом до кожного стану певного металу: правителям - золота, воїнам - срібла, виробникам - міді і заліза. Справедливість, як принцип досконалої держави, полягає в тому, що кожен стан займається своєю справою і має своє особливе становище у суспільній ієрархії.

 Друга риса ідеальної держави - аристократичне правління, при якому правлять тільки розумні люди. Здатність засвоїти мудрість, яка передається нащадкам шляхом підбору батьків і довгого навчання „мистецтву політики", присутня філософам. Єдність держави може підірвати егоїзм окремих людей. Платон бачив вирішення цієї проблеми в обмеженні споживання тільки найнеобхіднішим і в скасуванні будь-якої власності та сім'ї для станів правителів, воїнів.

 Держава залишається ідеальною доти, доки кожен стан займається своєю справою, в чому і виражається, на думку Платона, справедливість. Однак псування характеру правителів та підлеглих, необгрунтовані претензії інших станів (тих, хто не володіє мудрістю) на владу призводять до розкладу ідеальної держави і до поступової її заміни більш низькими державними формами. Ідеальна держава, реалізована у формі монархії (царської влади) або у формі аристократії (правління філософів), вироджується в тимократію (владу воїнів), потім в олігархію (владу небагатьох, яку Платон розуміє як плутократію -панування багатих). Надмірна майнова нерівність викликає невдоволення народу, що призводить до утвердження демократії, яка потім замінюється найгіршою формою держави - тиранією. Колообіг державних форм завершується поверненням в ідеальний стан. Але сам Платон не розкриває механізму облагородження тиранії. Демократію він також розглядає як недосконалу форму держави, що, ймовірно, було продиктовано несприйняттям грецьким мислителем її практичного втілення в афінському полісі: рішення народу не завжди були мудрими, демократичними процедурами часто користувалися авантюристи для приходу до влади. Насамкінець Платон не пробачив афінським громадянам смертний вирок його вчителю Сократу. Аргументуючи своє ставлення до демократії, філософ виказує проникливу думку про небезпеку надмірної свободи, тому що з крайньої свободи може народитися найжорстокіше рабство. Історія знає приклади, що підтверджують цей прогноз. Багато диктаторських режимів виникали з криз, спровокованих станом анархії і розпадом форм взаємовідносин між людьми, що склалися, домінуванням у настрої людей ідеї нічим не обмеженої свободи.

 Треба відзначити, що і великі революції, які надихалися демократичною ідеєю, в результаті закінчувалися диктатурами:

     якобінська диктатура й імперія Наполеона у Франції;

    диктатура Кромвеля в Англії;

    диктатура більшовиків у СРСР.

 У той самий час у проекті ідеальної держави Платона прослідковуються контури тоталітаризму: пріоритет держави над індивідом, наявність цензури, організація життя за планом, встановленим правителями, однаковість у житті всіх громадян, регламентація всіх її сторін, включаючи інтимне життя. Але в спадщині Платона є чимало позитивних ідей. Для свого часу він виказав сміливу ідею про рівноправ'я громадян, вважаючи, що найдостойніші з них можуть стати правителями.

 Аристотель. Великий внесок в розвиток політичної думки вніс Аристотель. Його можна назвати „батьком" використання порівняльного методу в політології. Разом з учнями він проаналізував сто п'ятдесят вісім конкретних видів державного устрою і створив класифікацію державних форм, яка протягом наступних століть вважалася класичною. Він використав два критерії для виділення форм правління. Кількісний критерій вказує на кількість владарюючих: один, кілька, більшість. Своєрідним якісним критерієм є принципи, що лежать в основі влади: законність і турбота про спільне благо. Форми держави, що базуються на цих принципах, Аристотель визнавав правильними, а відповідно ті з них, де правителі порушують закони і турбуються тільки про власні інтереси, - неправильними. Подібний підхід вже зустрічався у Платона, але Аристотель вніс суттєві зміни у схему свого вчителя. Добра влада одного - це монархія, викривленням якої є тиранія. Влада небагатьох, заснована на доброчинності та вихованні, - аристократія, коли "уряд сформований з найкращих людей". Її викривленням є олігархія - влада заснована на багатстві і відстороненні від влади більшості населення. Третьою правильною формою Аристотель визнає політію або конституцію - правління більшості, що визнає закон. Їй протиставляється демократія, де при владі переважають бідні, які не мають необхідного виховання і якостей для того, щоб займатися управлінням. Вплив Аристотеля на наступну політичну думку був значним, а його оцінка демократії як "поганої" форми правління повторювалася багатьма мислителями включно до епохи Нового часу. Але сам Аристотель диференційовано підходить до демократії, виділивши п'ять її видів. Об'єктом критики мислителя є крайня демократія, де не діють закони, а фактично правлять демагоги. В той же час його трактування політії як правління більшості на основі закону певною мірою відповідає сучасному уявленню про демократію. Саме ця форма держави виступає політичним ідеалом для Стагірита. Він був прибічником наслідування принципу "вірної міри" - знаходження у всьому "золотої середини". В організації полісного життя потрібна величина йому бачилася саме в політії, що була поєднанням олігархічного і демократичного елементів. Політія - це своєрідний компроміс між добробутом і рівністю.

 Багато ідей Аристотеля - це протилежні позиції його знаменитого вчителя Платона. У Ватикані зберігається відома картина Рафаеля "Афінська школа". Великий митець відобразив на цьому полотні суперечку давньогрецьких мислителів. Платон показує вгору, тим самим підкреслюючи, що справжнє буття має світ ідей, а земний світ - лише видимість дійсності, яка є відображенням ідей. Обидва світи, згідно з мислителем, поєднуються за допомогою світової душі. Аристотель, навпаки, показує вниз. Він вважав, що земне життя можна раціонально усвідомити й удосконалити. Це стосується і політичного життя. Учитель та учень розійшлися також з питання про найкращий соціально-економічний устрій полісу. Аристотель критикував ідею Платона про ліквідацію приватної власності і сім'ї як таких, що протирічать природі людини. В той же час він попереджав про небезпеку надмірної майнової нерівності у суспільстві, що призводило до суспільної нестабільності та виступів бідних проти багатих. Вихід з цього становища він бачив не в знищенні приватної власності, а в її відносному вирівнюванні і формуванні заможного середнього прошарку. Саме в політії, де, на його думку, переважають люди середнього статку - люди не бідні, але й не досить багаті, - досягається суспільна рівновага і політична стабільність. Геніальна здогадка про „середній елемент" випередила свій час та знайшла своє продовження в сучасній теорії "середнього класу" як соціальної основи стабільних демократичних режимів.

Марк Тулій Цицерон. Давньоримська політична думка продовжила грецьку традицію обґрунтування найбільш правильної форми правління, але вже з урахуванням нової політико-правової практики. В 509 р. до н.е. в Римі стверджується республіканська форма правління. Визначним представником політичної думки цього періоду і захисником республіканського правління був знаменитий римський оратор і політик Марк Тулій Цицерон. Він визначав республіку як "справу", "надбання народу", підкреслюючи, що сам народ є об'єднанням людей, пов'язаних згодою у питаннях права і спільністю інтересів. Звертаючись до проблеми правильно влаштованої держави, він віддає перевагу змішаній державній формі, що поєднує в собі одночасно царський (монархічний), аристократичний і демократичний елементи. Ідеалізуючи дійсність, він бачив аналог подібного правління в Римській республіці, до речі, у розподіленні владних повноважень між магістрами і перш за все консулами, що відповідають за загальну політику та командують армією (царська засада), сенатом (аристократична засада). В ідеях Цицерона про правове об'єднання громадян республіки і правову регламентацію державної діяльності про розподіл повноважень між республіканськими інститутами, їх взаємній рівновазі лежать витоки теорії "правової держави".

Політична думка Середньовіччя і епохи Відродження

 Августин Блаженний. Європейська середньовічна політична думка знаходиться під впливом християнської релігії і римсько-католицької церкви. Авторитетний богослов раннього Середньовіччя Августин Блаженний у своєму трактаті "Про град Божий" розвинув концепцію теологічного розмежування духовної (релігійної) і світської (державної) влади. Перша зображена ним у образі "Граду Божого", вираженням якого є церква, друга - як "град земний". Град Божий об'єднує праведників, що наслідують божественні настанови. Земний град, як результат гріховної природи людини, побудований на відносинах панування, підпорядкування і рабства. Хоча Августин виступав за самостійність кожної з влад, обґрунтування різноякісності двох "градів" фактично ставило духовну владу вище світської.

 Тома Аквінський. Ідея духовної зверхності над державною владою отримала подальший розвиток у вченні великого католицького теолога Томи Аквінського. Хоча будь-яка державна влада має божественне призначення, не виключено, що конкретні її форми можуть суперечити божественній волі: правителі забувають про заповіді Христа, справедливість і спільне благо. В цьому випадку церква має право на опір гріховній владі.

Учення Августина і Томи Аквінського були використані в католицизмі Середньовіччя для обґрунтування примату церкви над державою і права Римського Папи призначати та змішувати монархів. Практичне втілення цих ідей часто призводило до війн між світською і церковною владами.

 Ніколо Макіавеллі. Наприкінці Середньовіччя держави починають виходити з-під впливу церкви, відбувається процес становлення сучасних держав. Епоха Відродження, що прийшла на зміну, дала поштовх розвитку інтелектуального життя і поширенню знань. Центром Відродження стала Італія. Саме з історією цієї країни, і зокрема з Флоренцією, яку називають колискою Ренесансу, пов'язана доля найзнаменитішого політичного мислителя цього періоду Ніколо Макіавеллі. Заперечивши філософсько-етичну і релігійну традиції попередніх епох, він розробив оригінальну концепцію політики. Макіавеллі вважав, що моральні критерії добра і зла не можуть поширюватися на політику. Вона має власну автономну систему цінностей, головні з яких - інтереси держави. Заради останніх політик може зневажити моральністю. З його роздумів випливав висновок: "мета виправдовує засоби". Обґрунтований мислителем принцип виявився дуже затребуваний у політичній практиці для виправдання жорстокості і терору інтересами держави або іншими вищими завданнями. В політичному лексиконі затвердилося поняття "макіавеллізм", під яким розуміють політику, засновану на зневажанні норм моралі, на інтригах і на насильстві.

 Якщо у мислителів минулого головною була проблема, як використати державну владу, щоб досягти справедливості і спільного блага, то для Макіавеллі - проблема самої влади і засобів, які дозволяють цю владу завоювати, утримати і розширити. Розкриттю подібних владних технологій він присвячує свою головну працю "Правитель".

 Серед порад, які він дає політикам, такі:

     вміти грати людськими пристрастями;

    покладатися на силу або закон;

    використовувати страх і любов, але віддавати перевагу діям на підданих через силу і страх;

    прагматично використовувати брехню і відмовлятися від обіцянок.

 Ідеалом для Макіавеллі виступає політик, який поєднує риси лева та лисиці: силу, вміння навіяти страх у підданих і одночасно хитрість, здатність до інтриг. Макіавеллі відкрито заявляє про утилітарне використання релігії. Для нього релігія - це засіб впливу в руках держави. Він визнає доцільність політичних вбивств. Не випадково прототипом для створення образу правителя для нього став Чезаре Борджа, який прославився своєю жорстокістю і зрадами.

 Н. Макіавеллі ввійшов в історію політології як мислитель, який розмежував суспільство і державу. Він, власне, ввів у науку і сам термін "держава" (stato).

 Жан Боден. Проблема сутності держави знайшла продовження в працях французького мислителя, відомого ідеолога абсолютизму Жана Бодена. Він вказав на головні ознаки держави, що відрізняють її від усіх інших форм людського спілкування: "правове управління" і суверенітет. Суверенітет - це "постійна і абсолютна влада", право творити та вимагати виконання законів. Концепція суверенітету стала важливим внеском Ж.Бодена в політичну теорію.

 Подальший розвиток політичної думки буде пов'язаний з обговоренням проблем: хто є носієм суверенної влади (одна особа чи народ), чи повинен суверенітет бути єдиним. Сам Ж.Боден розвивав ідею єдиного і неподільного суверенітету, що, на його думку, втілюється у монархії. Пізніше зміст абсолютної влади монарха висловить французький король Людовік XIX в знаменитій фразі: "Держава - це я".

 Томас Мор і Томмазо Кампанелла. Гуманізм епохи Відродження знайшов вираження у формуванні нової течії суспільної думки, що ставить питання про несправедливість соціальної нерівності, що склалася, і захищає інтереси найбезправніших верств населення - утопічного соціалізму. Ідеї нового вчення в художньо-романтичній формі виразили Томас Мор у творі "Утопія" і Томмазо Кампанелла в "Місті сонця". В перекладі "утопія" означає "місце, яке не існує". Після Мора утопічними будуть називати всі нездійсненні проекти перетворення суспільства відповідно до уявлень про ідеальний суспільний лад. Установлення відносин соціальної рівності Мор і Кампанелла пов'язували зі знищенням приватної власності, загальним обов'язком праці, з рівним розподіленням суспільних благ, їх проекти ідеального суспільного устрою, як і проект грецького філософа Платона, мали риси грубої зрівняльності і аскетизму, непослідовності (Мор зберігав рабство). Але якщо метою Платона було збереження соціальної ієрархії і нерівності, аристократичне чи монархічне правління, то для Мора та Кампанелли - досягнення соціальної рівності і покращання життя простого народу. Платон же, описуючи ідеальну організацію суспільного життя, залишає без уваги стан "виробників". Відрізняються і їх уявлення про організацію політичного життя. Так, у місті Сонця функціонують народні збори (Велика рада), які обирають і контролюють посадових осіб. У той же час верховний правитель та три його радники не можуть бути звільнені народною волею. Політичний устрій на острові Утопія більш демократичний. Всі посадові особи обираються народом. Але все ж політичний ідеал Мора більше відповідає "змішаному правлінню". Поряд з народними зборами верховну владу поділяє сенат, що обирається щорічно (аристократична засада), і князь, який обирається пожиттєво (монархічна засада).

Політична думка Нового часу

 Новий час у Європі - епоха буржуазних революцій і наступного розвитку капіталізму на основі промислового перевороту та політичних перетворень. Початок Нового часу пов'язаний із формуванням ідеології Просвітництва, яке інтелектуально підготувало буржуазні революції. Ідеологія засновувалася на переконанні в здатності людського розуму пізнати діючі у світі закони і змінити всю систему суспільних відносин. Політична думка починає приділяти велику увагу проблемі індивіда як громадянина і характеру його взаємовідносин з державою.

 Гуго Гроцій. Основними політичними доктринами епохи Просвітництва стали теорії "природного права" і "суспільного договору". Засновником концепцій вважається голландський юрист і дипломат Гуго Гроцій. Ідеї, витоки яких йдуть ще з античності, набули класичної форми в епоху, коли став актуальним принцип особистої свободи. За вченням Гроція, природні права визначені самою природою людини і за змістом є свободою будь-якої людини використовувати свої сили для збереження власного життя. Він виділяв природне право та волеустановлене, яке в свою чергу розділив на божественне право і людське право. Хоча зміст природного права не розходиться з божественною волею, воно не може бути змінене навіть Богом. Людське право хоча і є змінним, в результаті не повинно суперечити людській природі і природному праву.

 На основі концепції природного права виникла договірна теорія походження держави, що трактує її появу як результат свідомої діяльності людей. Теорія спирається на виділення двох станів людей: природного - без держави - і громадянського, заснованого на державній владі і юридичних законах. Цей перехід здійснюється через укладання договору між людьми. Хоча ще в догромадянському стані люди володіли природними правами, але вони не були надійно захищеними з тієї причини, що не всі індивіди достатньо розумні. В особі держави (уряду) люди отримують безпеку і захист їх природних прав. Найвідоміші версії договірної теорії були створені Т.Гоббсом, Дж.Локком, Ж.-Ж.Руссо.

 Томас Гоббс. Згідно з думками англійського мислителя Томаса Гоббса, природний стан людей - це постійний конфлікт, війна всіх проти всіх. Подібна війна випливає з егоїстичної природи людей, зі схильності робити один одному зло, що склалося внаслідок своєрідної рівності людей, права, яке припускає робити все, що завгодно і проти кого завгодно. Інстинкт самозбереження штовхає людей до укладення договору. Жертвуючи своєю свободою, вони здобувають захист з боку суверена - держави. Саму державу Гоббс порівнює то зі штучною людиною, то з витвореним Богом, то Левіафаном, біблейським персонажем, що є величезним морським чудовиськом. Тільки навіюючи страх своїм підданим, держава здатна припинити постійну війну людей. Уклавши договір, люди вже не мають права від нього відмовитися, не мають права опиратися діям суверена. Лише в тому випадку, якщо влада не здатна гарантувати самозбереження підданим, вона перестає бути законною. Будучи прибічником абсолютної монархії, Гоббс наполягав на неподільному характері державної влади і був супротивником принципу поділу влади.

 Джон Локк. Співвітчизник Гоббса Джон Локк дав інше трактування природному стану і відносинам людей з державною владою після підписання договору. Він вважав, що більшість людей наслідують природним правам через свою розумність і доброту, хоча можуть тягтися до владної вигоди. Тому вони потребують незалежного суддю. Створивши державу (своєрідного опікуна), народ виступає як його підопічний і як його засновник. Останнє дає право народу відміняти закони, які протирічать його інтересам.

 Більше того, народ має право відібрати владу у правителів, які порушують його природні права. Дж.Локка називають батьком лібералізму. Саме його уявлення про природні права людини лягло в основу формування ліберальної ідеології.

 До природних, невідсуджуваних прав людини він відніс такі:

     право на життя, що захищає безпеку людини;

    право на свободу, що знищує пригнічення людини і дає можливість визначити своє життя відповідно до своїх бажань;

    право на власність - право працювати і володіти результатами своєї праці. Дж. Локк виправдовував приватну власність, бо вважав, що вона створюється індивідуальними зусиллями й ініціативою.

 Жан-Жак Руссо. Найрадикальнішу концепцію суспільного договору створив французький мислитель Жан-Жак Руссо. Ідеалізуючи природний стан, своєрідний "золотий вік", він вважав, що громадянський стан повинен гарантувати людині відшкодування природної рівності у вигляді договорено установлених свобод. Руссо вважається батьком класичної теорії демократії, тому що саме йому належить ідея народного суверенітету. Створивши державу, люди не віддають себе під владу суверена, а є носіями верховної влади. Вважаючи суверенітет народу неподільним, він виступав проти поділу верховної влади між будь-якими органами. Законодавча влада не може бути передана парламенту, а повинна здійснюватися безпосередньо народом. Всі закони створюються спільною волею народу.

 Політичні ідеали Руссо взаємозаперечні. Переконаний прибічник свободи, якому належить відомий вислів "людина народжується вільною, але скрізь вона у кайданах", в своєму політичному трактаті "Суспільний договір" конструює модель політичної асоціації, що гарантує особистості її права і свободи. Але його модель створює нові кайдани. Спільна воля народу, що формується при укладенні договору, виключає ті інтереси, які не можна узагальнити. Індивід перетворюється в неподільну частину колективного цілого. Ніхто з громадян не може висловити своєї приватної цікавості. Руссо виступає проти суспільного і політичного плюралізму, вважаючи, що партії та приватні асоціації ускладнюють процес формування спільної волі. Він декларує, що тих громадян, які не усвідомили свого права на свободу і відмовляються підкорятися спільній волі, можна заставити бути вільними.

 Ідеї Просвітництва сприяли формуванню революційної свідомості у Франції. Один з перших документів Великої французької революції - Декларація прав людини і громадянина (1789) - проголошував право людини на свободу, власність та на опір насильству. Отримала практичне втілення також ідея "спільної волі" Руссо. Знаменитий якобінець М. Робесп'єр і його прибічники використали ідеї Руссо для виправдання масового терору. Головним засобом ствердження "спільної волі" стала гільйотина. В роки революції внаслідок її використання загинуло сімнадцять тисяч людей, серед яких були як прибічники монархії, так і самі революціонери. В XX столітті ідея панування колективного цілого (держави, суспільства) над особистістю була реалізована тоталітарними режимами.

 У XVII-XVIII ст. сформувалася політико-правова теорія поділу влади. Її зміст полягав в обґрунтуванні відповідної організації державності, яка дозволяла б творити додаткові гарантії проти тиранії і порушення політичних свобод. Дж. Локк, противник абсолютної монархії, запропонував поділити суверенітет між двома гілками влади: законодавчою і виконавчою. Законодавча влада хоча і є верховною, не носить абсолютного характеру. Серед умов, які її обмежують, він називає рівність закону для всіх - багатих і бідних, а також спрямованість закону на досягнення блага людей.

 Функції виконавчої влади належать монарху і міністрам. Теоретична модель Локка відображала, як йому здавалося, форму політичного управління, що склалося в Британії після Славної революції 1688 р. Насправді гілки влади були не настільки незалежні одна від одної: суд був частиною виконавчої системи, а монарх через міністрів здійснював вплив на роботу парламенту.

 Шарль Луї де Монтеск'є. Класичний варіант теорії поділу влади був створений французьким просвітником Шарлем Луї де Монтеск'є. Він захоплювався римською республікою і конституційною монархією Англії, бачачи в них втілення змішаного правління. Прибічник врівноваженої конституції та поділу влади, він ідеалізував форму правління в Англії, вважаючи, що в ній поєднуються кращі риси монархії у виконавчій владі, аристократії у палаті лордів як верховному суді і демократії в законодавчій владі палати общин. У подібному поділі повноважень він побачив гарантії проти свавілля. Монтеск'є сформулював базові положення доктрини поділу влади.

 1. Кожна гілка влади відповідає за виконання певних функцій:

     законодавча влада приймає закони, обов'язкові для всіх громадян;

    виконавча влада відповідальна за практичне втілення законів;

    судова влада відповідає за безпеку громадян.

 2. Взаємоконтроль гілок влади, що дозволяє досягти балансу сил. Прибічник народовладдя, він розумів, що сам народ через організаційні складнощі не зможе постійно виконувати функцію контролю над владою, тому запропонував, що більш ефективним буде взаємоконтроль гілок влади по горизонталі. Монтеск'є розробив теорію народного представництва, обґрунтувавши право кожного громадянина вибирати своїх представників в органи влади. Збори представників, володіючи законодавчою владою, виражають народну (спільну) волю.

 Джеймс Медісон. Ідеї Мо