| Тема 18. Процеси демократизації сучасних суспільств
Сутність і структура політичного процесу
Невід'ємною стороною політичної реальності виступає політичний процес, який розкриває специфічні риси і грані цієї сфери суспільного життя. У найзагальнішому вигляді він характеризує взаємодію соціальних і політичних структур суспільства, ту площину політики, де виконуються ролі й функції головних суб'єктів і носіїв політичної влади. При цьому політичний процес розкриває зміст не нормативних або офіційно-бажаних, а реально існуючих фактів і явищ, що склалися на перетині соціального й політичного життя.
В рамках політичного процесу явища влади вивчаються з точки зору руху, зміни свого звичайного становища. Тому в цілому доцільно розрізняти три різних режими існування політичного процесу. Перший - це режим функціонування, який не виводить політичну систему за межі взаємовідносин громадян і інститутів влади, що склалися. У цьому випадку політичний процес відображає здатність структур і механізмів влади лише до простого відтворення рутинних, повторюваних з дня в день відношень між елітою і електоратом, громадянином і державою. Традиції і правонаступність в розвитку політичних зв'язків володіють тут незаперечним авторитетом на противагу будь-яким інноваціям і зрушенням у здійсненні функцій основними політичними суб'єктами.
Другий режим протікання політичного процесу - це режим розвитку. Тут структури й механізми влади виводять політику держави на новий рівень руху, що дозволяє адекватно відповісти на виклики часу. Такий ритм політичних змін означає, що правлячі кола знайшли мету й методи управління, відповідні змінам у соціальній структурі та серед політичних сил. Політичний розвиток супроводжується інтенсивною взаємодією мікро- і макрофакторів влади, борінням різнобічних течій і тенденцій, які в кінцевому результаті ведуть до підвищення відповідності соціальних і політичних явищ.
І, зрештою, третім різновидом режиму існування політичного процесу є режим занепаду, розпаду політичної цілісності або, як говорив П.Струве, "регресивна метаморфоза" політики. В даному випадку напрям динаміки політичного процесу має негативний стосовно норм і умов цілісного існування політичної системи характер. Ентропія і відцентрові тенденції переважають тут над інтеграцією, розпад режиму правління носить невідворотній характер. В результаті рішення, що приймаються режимом, втрачають управлінську здатність, а сам режим - свою легітимність.
Всі три режими існування політичного процесу характеризують постійну взаємодію різноманітних груп і громадян, що відносяться до них і які використовують різні канали й інститути політичної влади для задоволення своїх суспільно значущих потреб.
Зрозуміло, що настільки багатий і різнобічний зміст політичного процесу вимагає певних спрощень, щоб виявити його найбільш сутнісні й глибинні властивості та характеристики. Враховуючи ж, що у будь-якому суспільстві так чи інакше складається певний курс державної політики, що відображає різноманітність вимог різних груп, політичний процес можна було б коротко визначити як сукупність інституалізованих і неінституалізованих дій суб'єктів політики, що здійснюють формування і реалізацію міжгруповою (і в цьому розумінні - загальноколективною) владою волі суспільства.
Політична воля одночасно інтегрує і селекціонує групові претензії на владу.
Таке розуміння політичного процесу дозволяє виділити його найбільш значущі фази й етапи здійснення. Перш за все можна говорити про етап представлення політичних інтересів груп інститутам, що приймають управлінські рішення. Організовані й неорганізовані асоціації громадян мають різний характер і регулярність у представництві своїх інтересів. Накопичення критичної маси політичних заяв включає у дію організаційні структури як масового (електорального) характеру, так і спеціалізованого призначення (партії, групи інтересів). Зрозуміло, що в плюралістичних і монопартійних системах як набір організаційних засобів, так і загальний клімат трансляції політичних інтересів до вищих елементів влади мають досить-таки різний характер.
Як показує досвід політичного розвитку, у ряді сучасних демократичних режимів Заходу криза партійних інститутів виражає намір до встановлення безпосередніх зв'язків з інститутами державної влади; в країнах же, які тільки що звільнилися від диктатури "реального соціалізму", навпаки, слабка ефективність партійних інститутів спричинена низькою політичною свідомістю і організованістю більшої частини населення, що нерідко примушує політичну презентацію їх інтересів починати з демонстрації сили, протиправних та інших дій, що демонструють "твердість позицій".
І все ж центральне значення на даному етапі політичного процесу має електоральний процес, де проходить головна лінія політичного конституювання людей, здійснення ними громадянських функцій. В цьому розумінні змістовні різниці політичних процесів у тих чи інших країнах залежать, перш за все, від наявності або відсутності там вільних виборів і установленої виборчої системи. Разом з тим, для характеристики даного етапу політичного процесу недостатньо знань про встановлені виборчі системи, оскільки електоральний процес безпосереднім чином залежить від діючих у цій сфері норм, звичаїв і стереотипів населення, що склалися.
Для визначення домінуючих форм електоральної поведінки й пануючих поглядів у цьому процесі необхідно виявити фактори, здатні вирішальним чином вплинути на вподобання і ставлення громадян. Найчастіше вчені радять звертати увагу на політичні пристрасті правлячих еліт і способи, якими вони користуються для впливу на результати голосування, соціальну структуру й етнічний склад населення, долю міських жителів, рівень освіченості й динаміку матеріальних доходів, домінуючі цінності та рівень стереотипізації свідомості. Ці фактори у багатьох випадках визначають свідому й підсвідому, компетентну й некомпетентну участь громадян у виборчому процесі.
Другою стадією політичного процесу виступає етап прийняття рішень і формулювання політичної волію Тут, на думку Д.Істона, політичний процес являє собою сукупність "конкретних прийомів, методів, процедур, усвідомлених і спонтанних стратегій, що ведуть до прийняття конкретних рішень". Ця стадія політичного процесу включає наявність таких обов'язкових елементів, як виділення з політичного контексту проблем, збір інформації, розгляд різних можливих альтернатив. Аналіз політичного процесу повинен враховувати тут як макрофактори (конституційно закріплений порядок прийняття рішень), так і відомості про конкретних осіб і груп, що виступають від імені держави, а також інформацію, якою вони володіють, і конкретну ситуацію, у якій виробляється спільна воля.
Таким чином, зміст політичного процесу буде залежати від рівня централізації (децентралізації) влади; співвідношення прав і прерогатив центральних і місцевих органів державної системи; взаємодії партійних і державних структур, прямо чи побічно впливаючих на процес прийняття політичних рішень; ступеня розподілу гілок влади. Якісні відмінності політичних процесів залежать від того, чи базуються вони на консенсусі, згоді політичних сил, чи знайдені компроміси з приводу ролей і функцій правлячої еліти й контреліти, чи розходяться статусні та реальні можливості суб'єктів, що беруть участь у виробленні рішень.
Визнані авторитети в області теорії управління і, в тому числі, Ч.Лінзблом, вважають, що існують два основних методи прийняття рішень: раціонально-універсальний і метод послідовних обмежень ("метод гілок"). Перший передбачає раціональне знайдення проблеми й вибір шляхів її вирішення, які найбільше відповідають поставленій меті. Це ніби ідеальний план вирішення питання, результат "правильного мислення", що робить його найбільш поширеним серед представників опозиційних сил.
В той самий час зрозуміло, що на практиці політики виходять не стільки з оптимального, скільки з можливого способу дій.
Саме тому більш оптимальним є метод "гілок", який виходить з необхідності внесення у звичайну управлінську діяльність так званих "інкрементних поправок" (прирощування), необхідних для реалізації часткової мети. Допускаючи навіть протилежні дії в межах загальної стратегії управління, правлячі еліти здатні все ж добиватися таким шляхом поступового прирощування загального успіху. З точки зору стабільності режиму управління особливо важливим є те, що при таких методах управління уряд, як правило, уникає великих складностей і помилок. Хоча не можна не визнати, що, ідучи цим шляхом, неможливо добитися і серйозних проривів у політичному реформуванні суспільства.
Враховуючи плюси і мінуси розглянутих методів прийняття рішень, ряд вчених наполягають на великій продуктивності так званого "змішано-скануючого методу", який забезпечує масштабний процес прийняття рішень, поєднуючи при цьому переваги обох вищеназваних методів.
Третьою фазою і структурним елементом політичного процесу є етап реалізації політичної волі, вираженій у формі управлінських рішень. Тут на змісті політичного процесу перш за все відбивається уміння влад добиватися адекватної реалізації прийняття рішень і сформульованих завдань, масово підкорити їм поведінку громадян. Правлячі структури повинні забезпечити вертикальну інтеграцію політичного життя суспільства.
Таким чином, на даному етапі політичного процесу головним питанням є вибір адекватних прийнятим рішенням засобів і методів політичного регулювання (перш за все: насильницьких - ненасильницьких, ідеологізованих - неідеологізованих). В цьому розумінні правлячі кола можуть орієнтуватися на раціональну й популістську політичні лінії, проводити відкриту політику, звернену до свідомості кожного громадянина, або ж робити наголос на правлінні угрупувань, не зацікавлених у втягненні народу в політичне життя.
В будь-якому випадку реалізація прийнятих рішень повинна враховувати можливість розмивання і послаблення їх мотивуючої ролі на всіх нижчих рівнях організації влади, тому що нижчі за підпорядкуванням структури, як правило, намагаються пристосувати закони, що приймаються, рішення і директиви влади до власних повноважень і інтересів. Наприклад, міністерства або місцеві органи можуть давати свою інтерпретацію урядовим рішенням, сприяючи дезінтеграції влади, а відповідно, і зростанню суперечності політичного процесу. Тому однією з універсальних вимог до здійснення владної волі на даному етапі політичного процесу є застосування правлячою елітою заходів, що дозволять обмежити можливості політичного опанування конкурентів і блокування ними прийнятих рішень на всіх поверхах політичної системи. Ці вимоги повинні виконуватись навіть у тому випадку, якщо загублена соціальна база правління і маневрування здійснюється тільки за рахунок стійкості владних структур, що склалася.
Типи і різновиди політичного процесу
Більш детальна оцінка змісту політичного процесу пов'язана з характеристикою його типів і різновидів. У найзагальнішому вигляді можна сказати, що політичні процеси розподіляються за об'єктами політичного впливу: на зовнішньополітичні і внутрішньополітичні. Зовнішньополітичний процес буде розглянутий у спеціальній лекції. Для розуміння ж особливостей внутрішньополітичних процесів перш за все треба відзначити провідну роль і значення інституалізованих форм політичної активності громадян. Справжнім хребтом політичного процесу є організаційна структура влади, яка вимагає тих чи інших об'ємів активності населення, визначає набір засобів політичної мобілізації громадян і панівні методи управління. Від здатності політичної організації видозмінювати функції своїх ланок, швидко справлятися з кадровими змінами у правлячій еліті і зміною лідерів, забезпечувати створення нових необхідних інститутів безпосередньо залежать ступінь і характер впливу політики на соціальне середовище.
Демократичні форми політичного процесу можна виділяти за значно ширшим колом обґрунтувань, ніж у тоталітарних антиподів. У той же час відомий американський політолог Л.Бередет запропонував дуже містку і просту диференціацію такого типу політичних процесів. Поклавши в основу їх класифікації поняття народу як основного політичного суб'єкта, чия владна воля формується у вигляді законодавчого процесу, він отримав такі різновиди політичних процесів:
А. Пряма демократія, де населення безпосередньо впливає на владні структури і визначає зміст законодавчого процесу.
Такого роду схема чітко ілюструє ідею Ж.Ж.Руссо, що ніхто не має права представляти політичну волю іншого. Тому тільки безпосереднє волевиявлення людей здатне легітимізувати політичну владу. Відомо, що класичні форми такого роду політичних процесів існували в давньогрецьких полісах або, наприклад, у феодальному Новгороді. Зараз такі політичні процеси майже вже не зустрічаються. Тим не менш, було б помилкою не допускати можливості встановлення таких макрополітичних процесів у майбутньому. Адже розвиток електроніки неминуче створить технічні можливості постійного плебісцитарного визначення електоральних переваг населення з найширшого кола питань. А це в свою чергу змінить і механізм прийняття рішень, і домінуючі форми політичної участі, і критерії оцінки політичної активності громадян.
Б. Представницька демократія або, кажучи інакше, республіка (правління без монарха). В даному випадку люди не тільки самі впливають на владу і виконання законів, але й висувають з свого середовища представників, що виконують функції прийняття законодавчих актів і повсякденного управління державою. Так у структурі політичного процесу з'являється інститут виборних представників, що несуть певну відповідальність за здійснення влади перед народом, що їх вибрав.
Стосунки між народом і його представниками інтерпретувалося по-різному в політичній думці. Так, Локк наполягав на обмеженні діяльності й волі законодавців волею народу. Берк і Медісон підкреслювали потребу обмеження форм контролю населення за діяльністю своїх представників. З їх точки зору, народ тільки на виборах міг би "провалити" своїх вибранців, якщо б побачив, що вони поступають не у відповідності з його інтересами. Взагалі ж варіації підходів до цього питання розташовувались у досить широкому спектрі: від визнання доцільності повсякденного контролю за представниками населення до утвердження необхідності повної відсутності будь-якого контролю за ними. В реальності ж, у демократичних державах даного типу народ не тільки владарює, але й виконує політичні функції, в тому числі і контролює дії еліти. Так, наприклад, у деяких країнах встановлені права населення, що дозволяють відкликати своїх представників або створюють неможливість для верхів змінювати ряд конституційних положень без всенародного референдуму. І все ж при оцінці політичного процесу даного виду необхідно зазначити, що чим більше функцій покладається на представників народу, тим менше їх стає у населення. Інша справа, що різна питома вага владних функцій може по-різному відбитися на демократизації політичного процесу, тому що певні еліти здатні зробити для блага демократії незбагненно більше, ніж сам народ, безпосередньо здійснюючий свої права на управління державою.
В. Плюралістична демократія. Цей різновид демократичного процесу пов'язаний з еволюцією республіканського ладу, що проявляється у виникненні багатоликих політичних асоціацій, які посилюють здатності вступаючих у них громадян впливати на зміст управлінських рішень. Групова мобілізація людей дає можливість уряду більш гостро відчути їх владне волевиявлення і підштовхнути до відповідних дій. Така схема передбачає, наявність додаткових посередників між народом і владою.
В результаті народ ще на крок відсувається від влади, точніше від прямого контролю над нею. Але одночасно він здобуває можливість більш цілеспрямованого впливу на зміст управлінських рішень. До того ж зрозуміло, що міжгрупова воля у такого роду політичних процесах буде формуватись під переважаючим впливом тих груп і асоціацій, які або ближче за інших розташовані до важелів влади (наприклад, мають ті чи інші привілеї, володіють більшою організованістю тощо), або ж чинять більш сильний тиск на владу в силу зацікавленості якимось конкретним питанням.
Тут наочно видно, що плюралістична різновидність політичного процесу цілком може девальвувати якщо не права, то, принаймні, реальні власні можливості певних груп населення, які в сукупності при певних умовах можуть складати навіть більшість населення країни.
Організаційно-структурні обриси політичного процесу можна уявити й більш детально, розкриваючи специфіку державної будови або ж особливості способів його функціонування. Адже зрозуміло, що формування волі в унітарній державі (де вся влада концентрується на загальнонаціональному рівні), на конфедеративному (що передбачає згоду між окремими суверенними утвореннями) або навіть федеративному (де є два паралельних рівні центральної і місцевої влади) рівні має суттєві відмінності. Немалу роль відіграють також президентська або парламентська форма правління, форми взаємовідносин між законодавчою, виконавчою і судовою владами тощо.
Відмінності внутрішньополітичних процесів можна визначити і за іншими основами. До речі, з точки зору здійснення елітою і електоратом своїх функцій, неприхованого чи прихованого здійснення державою своїх повноважень і прерогатив можна виділити відкритий і прихований (тіньовий) політичні процеси.
Відкритий політичний процес характеризується перш за все тим, що політичні інтереси груп і громадян систематично виявляються у електоральних перевагах, програмах партій і рухів, а також у інших формах публічних претензій людей до державної влади. При демократії це виражається в безперервних контактах між групами, громадянами та інститутами влади, в обговоренні й запереченні приватних і спільних завдань, корегуванні політичного курсу, що здійснюється під впливом суспільної думки.
В умовах тоталітарних режимів, як правило, оголені інші риси політичної взаємодії суб'єктів і інститутів влади: адміністративна необмеженість влади, всепроникаючий силовий вплив держави на рядових громадян тощо. В той же час, якщо у демократичних державах відкритість політичного процесу виражається у доступності для громадськості різних фаз і етапів прийняття політичних рішень, корегуванні програм, рекрутуванні еліт, а також інших учасників владної взаємодії громадян, то у тоталітарних режимах відкритість політичного процесу ніколи не поширюється на механізми управління і особливо на вироблення стратегічних і тактичних цілей правління.
На противагу відкритому тіньовий процес базується на публічно неоформлених політичних інститутах і центрах влади, а також на таких владних домаганнях груп і громадян, які за різних причин не передбачають звернення до офіційних носіїв влади. В якості центрів влади, до яких у такому випадку апелюють громадяни, можуть виступати заборонені, нелегалізовані і невизнані суспільством структури (наприклад, мафіозні об'єднання).
У такому випадку даний владнополітичний простір буде регулюватися прийнятими у цих центрах рішеннями, запропонованими ними засобами і нормами реалізації мети, установленими правилами і свободами діючих там суб'єктів. Найчастіше управлінська інформація не звернена до суспільної думки суб'єктів, що діють у зоні даного політичного процесу, а контроль за правлячими елітами повністю відсутній.
Тіньовий політичний процес може виступати як в альтернативній офіційній політиці (наприклад, у формі паразитування мафіозних структур на державних інститутах влади, як це має місце у країнах з високим рівнем корумпованості правлячих верств), так і в неальтернативній, коли вища влада певних інститутів офіційно не афішується, але визнається. Така ситуація досить типова, коли держава передає вищі владні функції своїм окремим структурним ланкам (наприклад, органам служби безпеки, репресивним структурам) або тим чи іншим партійним формуванням. В той же час тіньовим може бути й реальний політичний процес, якому перешкоджають в його легалізації, і тому він набуває неуправляючого і непроявляючого характеру. Наприклад, у радянській державі довгий час політичні взаємовідносини націй штучно деформувались, а на поверхні політичного життя вони набували не властивої їм природи і характеру "дружби народів". В силу цього реальні проблеми, які виникали між соціально-етнічними спільнотами в сфері розвитку національних мов, взаємодії культур тощо, не вирішувались, що згодом обернулося вибухом етнічних почуттів та іншими проблемами, вирішувати які змушені інші покоління та режими.
Ще одним критерієм диференціації внутрішньополітичних процесів є характер перетворення влади, що дає підстави говорити про революційні та еволюційні політичні процеси. Перший з цих різновидів відрізняє відносно швидка якісна зміна влади, панівних способів прийняття рішень, каналів і механізмів політичної участі. У західній політології цей стан політичного життя нерідко називають етапом "повного перегляду конституції" держави.
Залежно від зовнішніх і внутрішніх умов революційний політичний процес може передбачати використання як мирних, так і насильницьких методів. Але в будь-якому випадку подібного роду перетворення здійснюються за досить короткий історичний час. В такі періоди, як правило, електоральні переваги звільняють місце стихійним, випадковим формам масових політичних рухів, які, впливаючи на верхні поверхи влади, нерідко обходять закон і органи влади.
В цей час статус представницьких органів влади, функції і статуси різних суб'єктів політичних відносин активно підриваються соціальними і політичними силами.
В еволюційному політичному процесі зміна його внутрішніх параметрів відбувається шляхом поступового вирішення конфліктів і протиріч, що накопичуються. Такий характер політичного розвитку й функціонування опирається на певне розведення функцій і ролей різних політичних суб'єктів, на стійкість сформованих механізмів прийняття рішень. Тенденціям революціонізації перешкоджає сумісна діяльність еліти й електорату, які взаємоконтролюють одне одного.
Необхідною основою еволюційного протікання політичного процесу є легітимність влади й наявність, як правило, єдиних соціокультурних цінностей і орієнтирів керівників і керованих. Якщо у тоталітарних режимах еволюційність може забезпечуватися за рахунок панування методології і насильства стосовно рядових громадян, то відповідними механізмами в демократичних країнах є етика консенсусу й обов'язкова наявність конструктивної опозиції. Тому в останньому випадку управління органічно доповнюється самоуправлінням і самоорганізацією політичного життя, а реформування суспільної системи включає вибухові методи перебудови.
Основні теорії політичної модернізації
Однією з центральних проблем сучасної політології є дослідження переходів від авторитарних і тоталітарних режимів до демократичних. Сучасні переходи, за висловом американського політолога С.Хантінгтона, отримали назву "третьої хвилі демократизації". Порівняння з хвилею підкреслює нелінійність процесів демократизації, можливість "зворотних" рухів. С.Хантінгтон визначив і хронологічні межі двох попередніх хвиль: повільна хвиля, що тяглася з 1828 р. до 1926 p., і хвиля 1943-1964 pp. Обидві хвилі супроводжувались відмовою від демократії в деяких країнах і установленням з 1974 p., на думку ученого, починає відлік "третя хвиля глобальної експансії демократії". Вона починається з падіння диктатури і відновлення демократичних свобод у Португалії. В цьому ж році впала диктатура "чорних полковників" у Греції, а в 1975 р. із смертю диктатора Ф.Франко закінчується тридцятидев'ятилітній період диктатури в Іспанії і починається історія демократичних реформ, що проводилися "зверху" за ініціативою короля Хуана Карлоса.
Демократичні процеси практично охоплюють всі регіони сучасного світу. Процеси руйнування тоталітарних режимів в СРСР та інших країнах Східної Європи розглядаються у межах теорії "третьої хвилі".
На сьогоднішній день в політологічній науці немає єдиної теорії, яка б пояснювала закономірність становлення і розвитку демократії. І це не дивно. Під єдину схему неможливо підвести всю багатогранність демократичних перетворень, що розгорнулися у другій половині XX ст., а тим більше, всю історію розвитку демократії, яка сягає своїм корінням у попередні епохи. Сучасні країни, що стали на шлях демократичного розвитку, володіючи різним потенціалом і готовністю до змін, демонструють різні моделі переходу.
Цікавість до проблем переходу до демократії виникає після закінчення Другої світової війни. Вона була продиктована визначенням перспективи післявоєнного розвитку світу. Критерії розвитку трактувалися у межах теорії модернізації, тобто осучаснення суспільства на засадах Європейського лібералізму, раціоналізму і ринкової економіки. Перші однолінійні теорії модернізації пов'язували досягнення демократії з економічним ростом і розвитком ринкової економіки. Оскільки у якості еталону для наслідування виступали західні країни, модернізація розглядалася як "вестернізація". Перспективи розвитку демократії пов'язувалися з утвердженням в інших країнах і на інших континентах західноєвропейських і американських цінностей, моделей політичних інститутів і відносин. Вчені вважали, що на основі економічної допомоги розвинутих країн і інвестицій в економіку розвитку ринку, можна буде забезпечити економічний ріст, а відповідно, підвищити рівень життя і грамотність населення і тим самим створити соціальну базу демократії - середній клас, що бере участь у політичних процесах. Відмінними рисами цього підходу були оптимізм в оцінці перспектив демократії і упевненість, що ці зміни можуть бути здійснені в принципі в будь-якій країні, незалежно від міри їх готовності до цих змін. Американський політолог С.Ліпсет чітко сформулював ідею взаємозв'язку економічного росту з демократією: "Чим більше нація досягає економічного росту, -писав він, - тим більше шансів для того, щоби нація стала демократичною".
В кінці 70-х років XX ст. позиції однолінійної теорії модернізації були серйозно зрушені. Деякі країни, демонструючи економічний ріст на базі розвитку ринкових відносин і нових технологій, вибрали не демократію, а авторитаризм. Типовою стала фрагментарна модернізація, яка проявляється у неузгодженості розвитку економічної і політичної сфер. Це пов'язано з тим, що модернізація породжує цілий комплекс соціальних і політичних проблем. Надії на зовнішню фінансову допомогу не завжди бувають виправданими. Ресурси для модернізації шукаються всередині суспільства, що передбачає появу груп населення, які "програли" і не зуміли адаптуватися до нових відносин. Різке майнове розшарування, крах очікувань призводять до росту політичної активності мас, мітингової стихії, що сприяє вибуху суспільної нестабільності. На думку С.Ханінгтона, вибираючи стабільність політичні еліти роблять ставку на авторитаризм.
Нарешті, в перших теоріях модернізації ігнорувався культурний фактор. Але саме він часто виступає самостійним фактором розвитку, зводячи нанівець всі спроби реформ або надаючи їм інших рис. Прикладом краху модернізації-вестернізації невдача "білої революції" в Ірані (1963-1979 pp.) -спроба проведення реформ шахом Мохамедом Реза Пехлеві. Релігійна традиція виявилася сильнішою від світської інновації і призвела у 1979 р. до ісламської революції і установленню теократичного режиму на чолі з релігійним лідером Хомейні. Події в Ірані - свідчення невдалої спроби швидкої модернізації і механічного копіювання західного досвіду, а в результаті -опір зі сторони традиційного фактору. Не будь-яке суспільство може швидко дорости до того, що у західних країнах створювалося у ході довгої еволюції. Пізніше в теорію модернізації були внесені певні корективи.
Зокрема, було визнано, що:
на розвиток країн суттєвий вплив здійснює культурний фактор, фон історичних традицій, що призводить до неоднакового сприйняття цінностей модернізації;
країни відрізняються різним обсягом ресурсів, необхідних для модернізації, що робить можливим багатоваріантність переходу до демократії.
Відповідно у дослідженнях перспектив розвитку демократії проявилися два напрямки. Перший акцентує увагу на своєрідності кожної країни і ставить питання про можливість типологічної різноманітності моделей демократії. Наприклад, розглядається питання про самобутність "східної"" демократії (індійської, японської), обговорюється питання про схильність України до східного чи західного типу. Є заклики з боку суспільствознавців розробити нову демократичну теорію, виходячи з досвіду незахідних регіонів. Якщо в західних теоріях в якості культурних передумов демократії виступає поширення цінностей індивідуалізму, замінюючи колективістські і патріархальні типи мислення, то у східних демократіях, як визнають дослідники, західні цінності можуть межувати з колективізмом.
Другий напрямок аналізує моделі переходу до демократії. Серед політологів стали популярні теорії "транзитології" (від лат. дієслова - transire - переходити). Вчені намагаються змоделювати процеси перехідного (транзитивного) періоду від недемократичних режимів до демократичних і виявити набір факторів, що сприяють чи ускладнюють ці переходи. В межах цього напрямку виділяються декілька підходів.
Процедурний підхід трактує перехід до демократії у більшій мірі залежним від вибору тактики застосування конкретних процедур і технологій у початих перетвореннях, ніж від соціально-економічних і культурних факторів. Наприклад, є думка, що розширення політичного простору демократії визначається бажанням і волею правлячих еліт. У межах цього напрямку можна виділити теорію раціонального вибору, згідно якої всі політичні процеси детерміновані діяльністю людей, що приймають рішення для отримання очікуваної вигоди. Відповідно перехідний період розглядається як боротьба між прибічниками і противниками змін, результат якої залежить від того, чи зуміють ці групи домовитися між собою і укласти угоду про набір нових демократичних правил і процедур.
Структурний підхід аналізує цілий набір економічних, соціальних, політичних і культурних передумов. На відміну від ранніх теорій модернізації, значення цих факторів не абсолютизується. Як стверджує С.Ханінгтон, демократизація у різних країнах містить у своїй основі різну комбінацію факторів, що веде до установлення демократичних ладів, які відрізняються один від одного.
Необхідні передумови утвердження демократії. Етапи демократичного процесу
Досвід авторитарних і посттоталітарних держав, в тому числі України, показує, що становлення демократії - процес тривалий і не завжди безпосередньо успішний. Успіх перетворень визначається мірою готовності суспільства до сприйняття демократичних цінностей і процедур, мірою вкоріненості авторитарних і тоталітарних традицій.
Політологи виділяють кілька умов, що визначають демократичну трансформацію суспільства.
Зовнішньополітичні: характер міжнародних відносин, суперництво або співробітництво. Вплив зовнішнього середовища може виступати у формі економічного і інформаційного тиску, у формі підтримки демократичних сил у країні, як вплив силою прикладу демократичних країн ("демонстраційний" вплив більш високим рівнем життя). Останній шлях є домінуючим. Каналами поширення демократичних цінностей є ЗМІ, контакти між країнами: туризм, культурний обмін, навчання і стажування у західних університетах. Фактор економічного тиску проявляється у формі відмови від економічних взаємовідносин з диктаторськими режимами, у формі надання або відмови від економічної допомоги. Відомі випадки, коли прагматично налаштовані лідери слаборозвинутих країн, намагаючись отримати західні кредити, оголошували про початок ліберальних економічних і політичних реформ.
Економічні: розвинута ринкова економіка, високі темпи економічного росту, якщо вони використовуються для підвищення рівня матеріального добробуту населення. Зв'язок економічного фактору з демократичними трансформаціями проявляється у тому, що він впливає на соціальну конфігурацію суспільства. Визнано, що без відносно високого рівня добробуту важко досягти необхідної для демократії суспільної згоди.
Соціально-класові зміни у соціальній структурі у напрямку нівелювання різкого майнового розшарування і кількісної переваги у ній середнього класу - технічної і гуманітарної інтелігенції, представників середнього і дрібного бізнесу, висококваліфікованих робітників, які володіють певним рівнем доходів і освітою. Значення, яке відводиться середньому класу у теоріях демократії, обумовлено його розташуванням між двома полярними майновими групами (багатими і бідними). Він виконує важливішу функцію - функцію підтримання, соціальної стабільності. Зацікавлений у збереженні порядку і стабільності середній клас має і інші функції. Будучи економічно самостійним класом, він виступає основним платником податків, тим самим фінансує соціальні програми для бідних, нарешті, споживаючи блага, створені сучасним масовим виробництвом, -інвестує економіку.
Перед країнами, що стали на шлях демократичних перетворень, стоїть проблема формування середнього класу. Це стосується і сучасної України. Дуже вузький прошарок середнього класу, домінування бідних груп населення - все це безпосередньо відбивається на показниках соціальної стабільності і на рівні політичної поляризації у суспільстві. Протилежні майнові групи орієнтуються на різні уявлення про завдання подальшого розвитку суспільства, на полярні ідеології і партії (одні будуть підтримувати ринок і капіталізацію країни, інші -проявляти антиринковість), в той час як середній клас схильний до центризму. Якщо під середнім класом розуміти прошарок населення, який здатний адаптуватися до нових умов життя, то до цієї групи дослідники відносять 25% українців. В той же час до малозабезпеченої верстви і суспільства відноситься більше 60% населення. За соціологічними дослідженнями у 2003 р. у 54% українців прибуток виявився нижче за рівень життя. Про міру соціального розшарування можна говорити і за іншим показником: співвідношення рівня доходів 10% найбільш забезпечених громадян з доходами 10% самих бідних груп населення. Гранично критичним для збереження суспільної стабільності є співвідношення у доходах 10 : 1. В Україні він значно перевищує граничний показник. Наслідком майнової поляризації є ріст напруги у суспільстві, політичні і економічні конфлікти.
Культурні: підвищення рівня грамотності і освіченості населення, поширення громадянської політичної культури, в якій орієнтація на активну участь у політиці поєднується з орієнтацією на підпорядкування законам, з дисципліною і відповідальністю, з повагою прав і свобод інших людей, з готовністю до компромісів. Політологи відзначають, що процес формування громадянської культури - процес найбільш протяжний, який інколи навіть вимагає зміни декількох поколінь. Одночасно успіх демократичних перетворень визначається і наявністю у населення відчуття громадянської ідентичності, тобто відчуття приналежності до єдиної держави. Останнє особливо важливо для суспільств, які включають у себе різноманітні етнічні та конфесійні групи.
Інституціональні: наявність ефективної багатопартійної системи і громадських організацій, інших інституціональних можливостей для вираження і представництва інтересів різних соціальних груп, в тому числі виборчої системи, парламенту.
Особистісний фактор: конкретні дії і вольові рішення ключових політичних факторів. Іншими словами, процес демократизації у суспільстві визначається відповідальністю, волею і ідеологічними орієнтаціями політичного керівництва країни. Ц
| |
