| Тема 19. Міжнародні відносини і проблеми глобалізації
Основні теоретичні підходи до дослідження міжнародних відносин
Важливою сферою прояву політики є міжнародні відносини. Саме тут закладаються основи стабільності або протиріч, що визначають долю цілих держав і мільйонів людей.
Далеко не всі вчені єдині стосовно того, що вважати міжнародними відносинами. Під ними розуміються міждержавні або міжурядові відносини (вузьке трактування). Саме стосовно держави використовується таке поняття, як зовнішня політика. Враховуючи, що ці відносини реалізуються у формі дипломатії або війни, можна сказати, що символами міждержавних відносин у подібному розумінні є посол і солдат. Згідно з широким трактуванням, поняття "міжнародні відносини" відносяться до усіх форм міжнародної взаємодії членів та інститутів окремих суспільств незалежно від того, представляють вони державу чи ні. Саме це трактування отримало сьогодні найбільше визнання, тому що відображає появу нових суб'єктів міжнародного політичного процесу.
Слід визнати, що на сьогоднішній день немає єдиної теорії, яка б пояснювала природу і закономірності міжнародних відносин, але є певні підходи щодо цієї проблеми.
В період між двома світовими війнами у США остаточно формується підхід дослідження міжнародної політики, який отримав назву лібералізму. Інша назва цієї школи - ідеалізм. Вихідною ідеєю цього напрямку є переконання в тому, що всі міжнародні відносини можна регулювати за допомогою морально-етичних і правових норм. Метою міжнародної політики держав повинно стати досягнення миру. Війн і конфліктів, згідно з цим підходом, можна уникнути через поширення цінностей демократії, створення системи колективної безпеки, діючої за принципом "один за усіх і всі за одного". Велика роль при цьому приділяється міжнародним організаціям, які сприяють розвитку взаємовигідного співробітництва та обміну між країнами і виконують функції миротворництва. Після першої світової війни цю модель міжнародних відносин намагався втілити у життя американський президент В.Вільсон, який розробив програму створення Ліги націй. Пізніше ця традиція знайшла втілення у діяльності президента США Дж.Картера.
Процеси глобалізації відродили інтерес до ідеалізму у формі неолібералізму, який визнає, що поряд з державою учасниками світової політики можуть бути транснаціональні корпорації, фінансові групи і неурядові громадські організації. Основним опонентом "лібералізму" виступає школа політичного реалізму. Вона стала домінуючим підходом в роки холодної війни і не втратила значення й сьогодні. Теоретичні витоки цього підходу беруть початок від ідей Н.Макіавеллі та Т.Гоббса, які розглядали політику як переважання сили. Але задовго до них зміст подібного розуміння взаємовідносин між народами висловив давньогрецький історик Фукидід у відомій формулі: "Сильні роблять те, що їм дозволяє їх сила, а слабкі приймають те, що вони повинні приймати".
Основними положеннями політичного реалізму є такі:
ідея анархічної і конфліктної природи міжнародних відносин. Колізії і війни - природний стан світової політики. Причина світової нестабільності криється у відсутності верховного арбітру. Якщо у політичних відносинах кожної країни присутня ієрархічність, субординація, правова регламентація, то у міжнародному середовищі відсутня будь-яка правляча структура, здатна підтримувати порядок. Тому кожна держава, захищаючи свої інтереси, може розраховувати тільки на себе і використовувати будь-які засоби;
головними та єдино значущими суб'єктами міжнародних відносин є держави, які у своїй політиці керуються власним національним інтересом. Інтереси однієї держави знаходяться у протиріччі з інтересами інших, тому що кожна сторона зацікавлена у володінні ресурсами, які завжди є дефіцитними;
держава намагається забезпечити власну безпеку (виживання) і може навіть прагнути до домінування. Згідно з поглядом одного з родоначальників цього напрямку Г.Моргентау, суттю світової політики є боротьба за домінування: бажання його зберегти, зміцнити або продемонструвати;
можливості домінування залежать від могутності держави, показником якої є здатність впливати на поведінку інших держав. Кожна держава намагається здобути максимум вигоди і переваг із свого становища;
єдина реалістична можливість забезпечення миру полягає у знаходженні балансу сил, тобто досягненні рівноваги між державами. Тільки загроза застосування сили, а найбільше - взаємного знищення, дозволяє зберегти стабільність у світі. Прибічники політичного реалізму скептично ставляться до можливості регулювання міжнародних відносин за допомогою норм права та моральних цінностей, хоч і не заперечують необхідності гармонізації цих відносин;
досягнення балансу сил передбачає діяльність держав на національному рівні (нарощування воєнної та економічної могутності) і міжнародному рівні (створення коаліції союзників, послаблення супротивників).
Прибічники цього підходу бачать гарантії збереження стабільності у підтримці багатополярного балансу сил, в той час як біполярний або однополярний світ ховає у собі небезпеку для збереження миру. При цьому однополярність (домінування однієї зверхдержави) розглядається як сама нестабільна система, оскільки змушує інші держави вживати заходи для відновлення балансу сил.
Елементи як ідеалізму, так і реалізму можна прослідкувати у зовнішньополітичних доктринах деяких країн. Поєднання двох підходів спостерігається й у концепції зовнішньої політики України: визнання необхідності переходу до багатополярного світу у XXI ст. поєднується з ідеями інтеграції і регульованої системи безпеки, миротворництва і роззброєння на регіональному та глобальному рівнях.
Лібералізм і реалізм є традиційними школами вивчення міжнародних відносин. Їм протистоїть неомарксизм, який розглядає характер міжнародного середовища у категоріях панування і підпорядкування: економічно слаборозвинуті держави (Південь, що розвивається) знаходяться у прямій залежності від індустріально розвинутих (розвинута Північ). Одне з найцікавіших пояснень сутності міжнародних відносин подане у теорії "світ економіки" провідного представника цієї школи, американського історика та соціолога Е.Валерштейна.
Згідно з ученим, сучасна теорія "світ економіки" поляризована і виражена трьома елементами:
"ядром" - найбільш розвинуті країни, світові лідери виробництва, що володіють передовими технологіями;
"напівпериферією" - менш розвинуті країни, які поступаються в економічному розвиткові державам "ядра";
"периферією" - слабкорозвинуті країни, які експлуатуються "ядром".
Ця світова система стала складатися з середини XVIII ст. і остаточно стабілізувалася до середини XX ст. Не погоджуючись з тезою марксизму про те, що індустріальний розвиток європейських країн здійснювався винятково за рахунок експлуатації власних трудових і господарських ресурсів, Е.Валерштейн обґрунтував інше положення: розвиток країн "ядра" як у минулому, так і у теперішньому зобов'язаний сировині та експлуатації дешевої робітничої сили "периферії". Щодо держав "напівпериферії" світової економіки, то їхнє становище двоїсте: вони виступають одночасно як експлуатовані і як експлуататори слаборозвинутих країн. Не виключено, що деякі з цих держав можуть змінити свій статус, увійшовши до складу країн "ядра" (приклад тому - Японія), або розчинитися у "периферії". Держави "ядра" панують над іншим світом інформаційно і технологічно. Їх становище підтримується також воєнно-політичною силою. Залежність від них решти країн проявляється і в необхідності отримання економічної допомоги.
В цілому, зміст сутності міжнародних відносин у трактуванні неомарксизму розкривається у таких положеннях:
посилення в умовах глобалізації поляризації між багатими і бідними країнами, що передбачає конфліктний характер взаємовідносин між ними. Майбутнє світової системи визначається тим, чи зуміють країни периферії опиратися нав'язаній їм течії;
основними суб'єктами у міжнародному середовищі є держави, в основному це великі держави. Самі держави є провідниками інтересів "світ економіки", під якими розуміється взаємодія транснаціональних корпорацій (ТНК), інтернаціоналізація капіталів, координація між виробничими комплексами;
наявність домінуючої країни (США), яка поширює своє лідерство не тільки на країни "периферії", але й на країни "центру".
З багатьох інших шкіл можна виділити концепцію "демократичного миру", яка почала оформлюватися з 60-х років XX ст. Прибічники цього підходу, як і "ліберали", розвивають ідею І.Канта про можливість досягнення вічного миру на основі політичного і морального удосконалення людини і суспільства. Для німецького філософа миролюбна зовнішня політика є продовженням внутрішнього ліберального курсу республіки. Сучасні дослідники виводять прямий зв'язок між демократичним режимом країни та її пацифізмом у міжнародному середовищі. Посилаючись на статистику війн, вони зробили висновок, що став аксіомою: демократичні держави не воюють одна з одною. Пояснення цьому бачиться у відповідальності уряду перед громадськістю - у негативному ставленні до насильства; у сумісності базових цінностей, що викликає взаємні симпатії народів різних країн; у демократичній політичній культурі, яка включає в себе установку на досягнення компромісу, на складність процедури прийняття рішень про вступ у війну. Вказується на те, що, будучи втягнутими у збройні конфлікти, ці держави прагнуть компромісно їх завершити і альтруїстично ведуть себе стосовно переможених. Опоненти цієї теорії, в ролі яких виступають "реалісти", ставлять під сумнів її висновки і прогнозують можливість загострення протиріч між США та Західною Європою, США та Японією. Вони посилаються на факти прояву ворожості щодо авторитарних режимів, наводячи приклад силових санкцій проти Югославії й Іраку.
Основні суб'єкти сучасних міжнародних відносин
До середини XX ст. світова політика будувалася з розрахунку державно-центристської моделі міжнародних відносин. Головним її суб'єктом виступали держави. Подібна схема міжнародних відносин була закладена Вестфальським миром (1648), який підвів підсумок Тридцятилітній війні у Європі і визначив кордони між державами. Договір став визнанням того, що суперечки неможливо вирішувати тільки воєнним шляхом. Сучасна світова політика враховує той факт, що в теперішній час у світі існує більше ста дев'яноста держав. Але геополітики прогнозують, що процеси етнічного сепаратизму можуть призвести до створення приблизно чотирьохсот держав. Держави відрізняються одна від іншої різними параметрами: розмірами, віком (історичні й нові держави), чисельністю населення, економічним потенціалом, мірою політичного впливу. За економічним критерієм виділяють три групи держав. До першої групи належать багаті держави, під якими розуміють індустріально розвинуті держави з ринковою економікою та високим рівнем життя. Це перш за все, країни Великої сімки: США, Канада, ФРГ, Великобританія, Франція, Італія, Японія. До числа багатих відносять і значних експортерів нафти Перської затоки - Бахрейн, Кувейт, Катар тощо. До другої групи належать нові індустріальні країни, що зробили у 70-80-х роках різкий кидок у своєму економічному розвитку, але які поки що не зуміли наздогнати за рівнем життя держави першої групи: Китай, Індію, так званих "азіатських тигрів" (Сінгапур, Південна Корея, Малайзія), країни Латинської Америки (Мексика, Бразилія). Сюди відносяться і колишні соціалістичні країни Східної Європи. До третьої групи належать бідні країни Латинської Америки, Африки, деякі колишні республіки СРСР.
Політичний вплив країн на міжнародній арені значною мірою визначається їх економічною та воєнною могутністю. У сучасному світі саме функціонування економіки безпосередньо визначає як міжнародний статус держави, так і боєздатність її збройних сил. Стосовно країн, які володіють сильним воєнним та економічним потенціалом і дипломатичним впливом, використовується термін "держава". При цьому у світовому співтоваристві виділяють власне зверхдержави і великі держави. Починаючи з 1945 р. і протягом наступних чотирьох десятиліть СРСР разом з США визначалися як дві зверхдержави. Зверхдержаву від інших країн відрізняють три критерії: можливість масового і повного знищення, здатність впливати на розвиток всіх інших країн, неможливість для будь-якої коаліції нанести поразку одній зверхдержаві, якщо цю коаліцію не підтримає інша зверхдержава. Рівновага у міжнародному середовищі, яка здійснюється за схемою протистояння двох держав і підтримуючих їх коаліцій країн, визначається як біполярна модель світу. Після розпаду СРСР склалася однополюсна модель міжнародних відносин з єдиною зверхдержавою - США. Політологи хоч і прогнозують можливість в майбутньому багатополярність і появу інших держав, рівних за своєю могутністю США, все ж змушені визнати, що сьогодні США володіють всезагальною перевагою.
До великих держав, згідно з Г.Маргентау, відносять країни, що володіють воєнною силою і здатністю відстояти свою незалежність, економічним потенціалом і дипломатичним впливом. Сюди ж він додає і геополітичний фактор (простір і розташування країни). Як правило, до великих відносять країни, що володіють ядерним арсеналом і сучасними засобами його відправки, а також такі, що є постійними членами Ради Безпеки ООН (США, Росія, Великобританія, Франція, Китай). За економічним і політичним впливом до великих відносять Німеччину і Японію. Щодо Росії, то в зв'язку з тим, що вона вважається спадкоємницею колишнього СРСР, то вона певною мірою займає сьогодні статус певного елементу світового політичного та економічного порядку.
Ключову роль на регіональному просторі відіграють середні держави, наприклад, Індія у Південно-Східній Азії, Мексика у Центральній Америці, Туреччина, яка намагається закріпити свій вплив у нових державах Середньої Азії. Розрізняють також малі та мікродержави. Їх відрізняє невелика кількість населення (один - два мільйони) і неможливість самостійно захистити свій суверенітет.
Суб'єктами політики світового масштабу є міжнародні організації, блоки і союзи, які співробітничають або протистоять один одному. Вони створюються на основі спільності інтересів країн-учасниць для реалізації певних економічних і військово-політичних завдань. Перші організації подібного типу з'явилися на початку XX ст., а сьогодні їх нараховується більше чотирьохсот. Існують різні типології міжнародних організацій. Одна з найпоширеніших класифікацій передбачає виділення різних типів у відповідності з територіальною ознакою і напрямком діяльності.
Залежно від першого критерію розрізняють:
універсальні міжнародні організації. Такою є Організація Об'єднаних Націй (ООН);
міжрегіональні організації, наприклад, Організація Ісламська Конференція;
регіональні організації і блоки. Всього на світі нараховується шістдесят організацій подібного типу, наприклад, Європейський Союз, СНД, Організація Африканської Єдності, Співтовариство південноафриканських країн з метою розвитку, Регіональне економічне співтовариство у Латинській Америці, Асоціація Держав Південно-Східної Азії (АСЕАН);
субрегіональні організації, наприклад, Бенілюкс, що об'єднує Бельгію, Нідерланди і Люксембург.
Залежно від напрямку діяльності виділяють:
загальноцільові організації. Такою організацією є ООН, що координує співробітництво країн-учасниць у різних сферах. Одна з найважливіших функцій - здійснення міжнародної безпеки, регулювання конфліктів. З 1948 p. OOH здійснила більше п'ятидесяти миротворчих місій у різних регіонах світу;
спеціалізовані організації. Наприклад, ООН включає в свою структуру міжнародні організації, створені для координації зусиль країн у окремих галузях - Всесвітня Організація Охорони здоров'я (ВОЗ), міжнародна Організація Праці (МОП), ЮНЕСКО (організація, що займається питаннями культури, освіти і науки), Міжнародний суд, Міжнародний Валютний Фонд (МВФ), Міжнародне агенство з атомної енергетики (МАГATE) тощо. Різні форми співробітництва здійснюються в межах Всесвітньої торгової організації (ВТО). Нарешті, необхідно пригадати, що протягом декількох десятиліть у другій половині XX ст. світова політика визначалася протистоянням двох воєнно-політичних блоків: Північноатлантичного союзу (НАТО) і Організації Варшавського договору.
Специфічною міжнародною організацією, яка володіє атрибутами політичної влади, є Європейський союз. Існуючий з 1979 р. Європейський парламент наділений законодавчою, бюджетною і контрольною функціями, але це не означає обмеження суверенітету держав, що входять у Союз.
Процеси глобалізації сучасного світу значно розширили коло суб'єктів міжнародних відносин. Наприклад, серйозну конкуренцію національним державам у здійсненні політики складають транснаціональні корпорації (ТНК). Вони стали самостійними суб'єктами не тільки економічних, але й політичних відносин. Сьогодні у світі нараховується тридцять п'ять тисяч транснаціональних утворень. Ядро ж світової господарської системи складають п'ятсот ТНК, які володіють необмеженою економічною владою. Під контролем ТНК знаходиться більше половини світового промислового виробництва, 63% зовнішньої торгівлі, чотири п'ятих патентів і ліцензій на нову техніку, технологію і "ноу-хау".
Дослідники, оцінюючи роль ТНК у сучасному світі, роблять неоднозначні висновки про перспективи національної держави. Згідно з одним із підходів, ТНК суттєво підірвали суверенітет національної держави. При цьому вказується на те, що економічний потенціал найбільших ТНК можна порівняти з внутрішнім валовим продуктом провідних середніх країн. Стосовно до розвинутих країн ще можна говорити про двовладдя: держава захищає інтереси власних ТНК в різних регіонах світу, а ті, в свою чергу, забезпечують податкові надходження від міжнародної діяльності. Щодо іншої групи держав, що розвиваються, то їх економіка інколи повністю залежить від ТНК. Останні володіють різними способами впливу на уряди цих країн і можуть змушувати їх проводити політичний курс, який суперечить власним національним інтересам. Іншими інструментами впливу на національні уряди виступають міжнародні банки, фінансові і трастові компанії. Вони, як правило, пов'язують умови надання допомоги з дотриманням країнами певних правил гри і надають кредити тільки тим з них, які демонструють готовність наслідувати певному економічному і політичному курсу. Послаблення деяких функцій держави зовсім не означає, що вона перестала бути інститутом формування політики. Мова, видно, йде про те, що суттєво підірвана монополія держави у сфері регулювання національної економіки, фінансових потоків, екологічних, правових і соціальних проблем. Про розширення ролі у світовій політиці недержавних факторів свідчить і діяльність неурядових організацій - "Лікарі без кордонів", "Міжнародна амністія", "Міжнародний Червоний Хрест" тощо. Не можна не враховувати і контакти між політичними партіями, етнічними і релігійними діаспорами різних країн. Неурядові організації можуть прямо, обминувши владний уряд, апелювати до громадської думки інших країн у випадку порушення прав яких-небудь груп населення. Нарешті, міжнародного значення можуть набути навіть окремі особистості, наприклад, фінансист Дж.Сорос або ісламський терорист У.бен Ладен.
Вплив процесу глобалізації на міжнародні відносини
Сучасний політичний стан міжнародного середовища визначається процесами глобалізації. Хоча у дослідників немає єдиного визначення цього явища і однозначної оцінки його наслідків, у літературі домінує уявлення про глобалізацію як про поширення економічних, політичних і культурних процесів за межі держав і формування на цій основі нової цілісності світового простору.
Глобалізація визначається кількома факторами:
процесами інтернаціоналізації економічного життя: вільним змішанням капіталів, товарів, взаємодією національних економік у господарській діяльності. Основними провідниками цього процесу є ТНК, міжнародні банки та інші фінансові організації;
проблемами довкілля, які вийшли за державні кордони. В той же час вичерпання ресурсів і екосистем народило новий феномен "біженців довкілля" і зробило вірогідно можливим зіткнення між державами і народами за джерела прісної води, енергетичні та інші ресурси. Вирішення цих проблем вимагає координації зусиль світового співтовариства;
проблемами безпеки перед загрозою ядерної війни, міжнародного тероризму і злочинності;
революцією у засобах комунікацій: створенням всесвітньої сітки телебачення, Інтернету, розвитком туризму, інформаційно-культурних обмінів. Нові засоби комунікації зробили державні кордони прозорими. Наприклад, ЗМІ сформували спільний інформаційний простір і зробили надбанням світової спільноти події у будь-якому регіоні світу. Тим самим виникає можливість притягти до "суду" громадської думки будь-яку країну, що завинила, або політичного лідера.
Наслідки глобалізації дуже суперечливі. Ось деякі з них:
протиріччя між універсалізацією (гомогенізацією) суспільного життя і прагненням народів зберегти свою самобутність. Утвердження єдиних ринкових моделей, демократичних інститутів та цінностей поширюється на культуру і стиль життя. Люди споживають одні і ті самі товари та інформацію. Наприклад, відомо, що три четвертих фільмів, які дивляться у різних країнах світу у кінотеатрах та на відеокасетах - американського виробництва. Символом гомогенізації культури став "Макдональдс", який має філії більше, ніж у ста країнах. Не всі згідні з подібною культурною експансією Заходу. Тому багато народів, в цілому прийнявши ринкову модель, намагаються зберегти свою самобутність і культурну ідентичність;
геоекономічне розмежування світу: поглиблення розриву за техніко-економічними показниками і рівнем життя Півночі (розвинуті країни) і Півдня (країни "периферії")- Про поляризацію світового співтовариства говорять такі цифри: у середині 90-х років XX ст. 80% світового ВВП присвоювалося двадцятьма чотирма країнами, в яких проживало 14,5% населення. Якщо багато країн Заходу орієнтуються на дохід в три тисячі доларів у рік на душу населення, то в іншій частині світу цей дохід не перевищує дев'ятсот п'ятдесяти доларів. Нерівність, яка ділить світ, проявляється і у сфері освіти, наприклад, 78% населення Ефіопії, Танзанії, Бангладеш, Конго неграмотні або напівграмотні. Для деяких дослідників і політиків країн, що розвиваються, подібна маргіналізація "периферії" світової системи є безпосереднім наслідком глобалізації. З їх боку звучать протести подібної моделі міжнародних економічних зв'язків і передбачення конфлікту між "бідним" Півднем і "багатою" Північчю. Хоча з такою радикальною оцінкою глобалізації згідні далеко не всі, необхідно визнати, що подібна економічна поляризація небезпечна міжнародною нестабільністю і можливими вибухами націоналізму;
складовою частиною глобалізації є міграція, яка має суперечливі наслідки як для "приймаючих", так і для країн, що "віддають". Західний капітал буває зацікавлений у притоці двох груп іммігрантів: високопрофесійних спеціалістів та низькокваліфікованої дешевої робочої сили. Країни, що "віддають", таким чином вирішують проблему зниження безробіття, але в той же час їх економіка і наука страждають від втрати інтелектуальної еліти. Але й "приймаючі" країни стикаються з немалими проблемами. Міграційні процеси трансформують соціальну структуру цих суспільств, створюючи нові етнічні общини, породжують нові дискусії про громадянські права етнічних меншин і про культурну ідентичність народу. В деяких країнах серйозною проблемою став ріст антиміграційних виступів, що нерідко мають під собою расове забарвлення, загострення протиріч між різними етнічними діаспорами. Це змушує уряди багатьох країн зробити більш жорстким імміграційний контроль, що суперечить логіці глобалізації, яка передбачає не тільки вільне пересування капіталів і товарів, але й робочої сили;
посилення взаємозалежності у світі йде паралельно з процесами регіоналізації міжнародного простору і дезинтеграції окремих територій. Процеси регіональної господарської і політичної інтеграції спостерігаються не тільки у Європі, але й у Латинській і Північній Америці (Андська угода, Північноамериканська зона вільної торгівлі - MERCOSUR), в Азії і Африці. В той же час спостерігається фрагментація деяких регіонів світу: пострадянського простору, Югославії тощо. На думку С.Хантінгтона, дезинтеграція сучасного світового простору здійснюється не стільки за економічними, скільки за цивілізаційними кордонами. Мова йде про виділення різних культурних суперрегіонів (ісламського, християнського тощо), між якими, згідно з позицією ученого, і спостерігаються головні конфлікти сучасності;
посилення неконтрольованих процесів у міжнародній сфері, що пов'язано з фрагментацією світу, ростом релігійного фундаменталізму та націоналізму, поширенням зброї масового знищення і звичайного озброєння, формуванням центрів міжнародного тероризму й організованої злочинності. Ці процеси стали "другою стороною медалі" процесу глобалізації;
одним з наслідків сучасних глобальних змін стало формування асиметричної багатополярності. Це свого роду перехідний етап від однополярної моделі з домінуванням США до нового перерозподілу влади і можливому формуванню нових центрів сили і стратегічних союзів, покликаних стримувати цю державу. До традиційного суперництва у трикутнику США - Західна Європа - Японія приєднується суперництво з Китаєм, Індією та Росією, які намагаються утвердити свій вплив в окремих регіонах.
Поняття національного інтересу. Національні інтереси України
Контекст змінних силових співвідношень має свою стержневу основу, якою виступає поняття "національний інтерес" або, як уже відзначалось, у сучасній світовій політиці в більшості випадків найбільш гострим є не питання про фізичне виживання, а питання про співучасть і взаємодію. Сучасний світ багатий новими елементами, які сприяють перерозподілу могутності, що концентрувалася раніше в руках великих воєнних держав. Ці нові елементи в перерозподілі влади (наприклад, приватні транснаціональні суб'єкти) ведуть до ускладнення національних інтересів, більше того, транснаціональні інвестиції створюють нові інтереси, в зв'язку з чим суперництво в міжнародній політиці ускладнюється. Транснаціональні суб'єкти можуть виступати не тільки в ролі обмежувачів при здійсненні національних інтересів, але й впливати на те, яким чином такі інтереси визначаються в політиці держав.
Який же зміст поняття національний інтерес як найбільш загального фундаментального поняття міжнародної політики? В найширшому плані інтереси включають широке коло інтелектуальних, історичних, моральних цінностей. Без врахування культурно-історичних традицій і національних цінностей розуміння міжнародної політики буде неповне. Г.Моргентау справедливо вважає національну ідентичність невід'ємним елементом національного інтересу. В науковій літературі суспільний інтерес подається як усвідомлення потреби суб'єкта або соціальної спільноти, що випливає з умов їх існування та діяльності. В той же час інтерес - це відношення потреб до умов їх реалізації. Відповідно, національний інтерес є усвідомлення та відображення в діяльності його лідерів корінних потреб держави.
Головне завдання зовнішньої політики будь-якої держави - це забезпечення її внутрішнього розвитку. Сила держави й сьогодні є важливішим засобом забезпечення національних інтересів і досягнення зовнішньополітичних цілей. Але, реалізуючи свої власні інтереси, держави обов'язково втягуються в моральні конфлікти, оскільки здійснення інтересів і цілей засобами сили постійно входить у протиріччя з певними моральними нормами, з універсальними ідеалами.
Застосування сили в міжнародній політиці, в суперництві держав на міжнародній арені сьогодні є небезпечним. Це загрожує знищенням людства. Тому вихід слід шукати не тільки в розумному співвідношенні силових і балансуючих інтересів, але й у моральності політики. Ми не будемо вступати в дискусію, чи існують універсальні моральні закони, чи повинна їх дотримуватися держава тощо. Проблема тут ширша, тому що є різниця між мораллю індивіда й мораллю держави. Німецький історик XIX ст. Генріх фон Трейчке писав, що про державу не можна судити на основі тих норм, які стосуються індивідів, про неї треба судити у відповідності з тими принципами, які визначені її власною природою і її кінцевими цілями.
Держава у поглядах класичних мислителів (Платон, Аристотель, Спіноза, Гегель) сама є проявом моральної ідеї. Кожна держава як конкретна історична індивідуальність керується у своїй поведінці своїми особливими етичними принципами; вона не підкоряється прямо ніяким зовнішнім відносно неї моральним принципам і не наслідує сліпо ніякі абстрактні міркування про людські права в реалізації свого державного інтересу, особливо в галузі міжнародних відносин. В силу такого трактування держави цими філософами не визнавався конфлікт між політикою, з одного боку, і мораллю й справедливістю з іншого. Гегель взагалі вважав абсурдним саме припущення, що політика може бути в конфлікті з правами та обов'язками. Як сумістити альтруїзм і егоїзм у міжнародній політиці? Що цінніше: етика переконання чи етика відповідальності? В діяльності політика або приватного суб'єкта міжнародної політики завжди присутнє бажання брати до уваги інтереси інших держав або інших суб'єктів міжнародної політики. І тут повинно брати верх етика відповідальності. Для держави, вважав Т. Рузвельт, аморально бачити лише свої власні інтереси, але нерозумно, в той же час, сподіватись, що турбота лише про власні інтереси є єдиним збуджуючим мотивом поведінки будь-якої іншої держави.
В принципі ми погоджуємось з веберівською постановкою питання про те, що етика переконання і етика відповідальності - не суть абсолютні протилежності, що вони взаємодоповнювані та пов'язані з концепцією інтересу.
Міжнародна політика повинна базуватись на двох принципах: захищаючи й сприяючи реалізації власних інтересів, будь-який суб'єкт міжнародних відносин повинен з повагою ставитись і до інтересів інших держав. Це означає, що розум держави, виражений в його національному інтересі, полягає в усвідомленні як власної сутності й природи, так і природи оточення. Цю аксіому й намагається усвідомити сьогодні Україна, розробляючи концепцію зовнішньої політики та національної безпеки.
Національна безпека - державна політика, скерована на створення внутрішніх і міжнародних умов, сприятливих для збереження чи зміцнення життєво важливих національних цінностей; це стан, що забезпечує захищеність інтересів народу й держави, суспільства та кожного його громадянина.
Саме тому політика держави покликана відвести загрози правам і свободам людини, базовим інтересам і цінностям суверенної національної держави в навколишньому світі.
Концептуальну основу національної стратегії у питаннях безпеки було закладено ще 1990 р. в Декларації про державний суверенітет України, окремі розділи якої присвячено зовнішній і внутрішній безпеці, а також міжнародним відносинам. У схваленій на початку 1997 р. Верховною Радою Концепції національної безпеки України вперше визначено напрями розгляду проблеми національної безпеки, загрози та заходи з відведення цих загроз. У сконцентрованому вигляді представлено офіційні погляди та ідеї щодо національної безпеки та оборони України. У створенні Концепції брали участь політики, які представляють усі гілки влади та політичні партії. Практично це означає, що згаданий документ фіксує консенсус політичних сил у найважливішій сфері суспільного та державного життя.
Надзвичайну роль для гарантування національної безпеки країни та її інтеграції до міжнародної системи безпеки відіграло прийняття Конституції України. В ній багато уваги приділяється національній безпеці та її складникам - безпеці державній, зокрема економічній, інформаційній, екологічній. Згідно з Конституцією засновано новий державний орган - Раду національної безпеки та оборони України, попередником якої була створена ще 1992 р. Рада національної безпеки при Президентові України. За роки існування ця Рада чимало зробила для розвитку та уточнення концепції національної безпеки України, нагромадила досвід у координації діяльності всіх силових структур, співпраці з Міністерством закордонних справ у формуванні зовнішньої політики. Важливим напрямом діяльності Ради стали моніторинг внутрішніх загроз національній безпеці та вирішення відповідних проблем внутрішньої політики, зокрема на основі взаємодії з Верховною Радою.
За умов зростаючої взаємозалежності світу в ракетно-ядерну епоху попереднє одномірне розуміння безпеки як виключно військово-стратегічної проблеми стає надбанням минулого. Зокрема, після ядерної аварії на Чорнобильській АЕС для неупереджених політиків і дослідників стала очевидною неподільність безпеки, яка повинна базуватися на взаємовигідній основі, з урахуванням не лише військових, а й політичних, економічних, екологічних, технологічних, гуманітарних та інших чинників. Національна безпека має тепер багатокомпонентний характер, у якому суто військові чи навіть зовнішньополітичні її аспекти вже не є домінуючими для держави чи нації, яка існує в системі складних взаємовідносин глобального й регіонального рівнів. Мінімізація загроз передбачає існування й функціонування військово-політичних, економічних, екологічних, соціокультурних та інших механізмів, що становлять систему національної безпеки та забезпечують захист населення як від небажаних зовнішніх і внутрішніх впливів, так і від протизаконних, антигуманних дій державних, урядових чи партійних структур.
Такий підхід істотно розширює традиційне тлумачення поняття "національна безпека" не лише за рахунок введення додаткових вимірів в економічній, екологічній, національно-культурній та інших сферах буття, а й за рахунок визначення безумовного примату прав і свобод людини над правами держави.
Подальша однозначна опора як промислово розвинених країн, так і країн, що розвиваються, на військову силу не лише не підвищує, а й істотно знижує рівень, межу їхньої національної безпеки. Подібний підхід підриває економічну могутність, конкурентоспроможність усього господарства держави, а також науку й культуру. І що особливо небезпечно, подібна одномірність підриває, власне, життєздатність людини, суспільства й планети в цілому.
Проблеми національної безпеки України багатоаспектні за своєю природою. Вони відображають не лише загальні особливості й специфічні риси, що випливають із труднощів розвитку молодої багатонаціональної держави, яка перебуває на стадії становлення власної державності, а також сукупність геополітичних, економічних, екологічних, соціокультурних особливостей країни та її найближчого оточення. Безпека кожної країни має конкретно-історичний характер, вона залежить від геополітичного становища, наявності надійних партнерів і консолідуючої політики влади. Багатовікова підлеглість України іншим державам пояснюється не в останню чергу й неконсолідованістю керівної еліти. Представники владних ешелонів попередньої доби існування Української держави суперничали й конфліктували між собою в питаннях зовнішньополітичних орієнтацій та пріоритетів. А тому зараз важливо, щоб розбіжності в підходах різних політичних партій і рухів не гальмували досягнення консенсусу з проблем національної безпеки, державотворення.
На сучасному етапі (90-ті pp. XX ст.) проблеми національної безпеки України потребують формування повнокровної, ві
| |
